Гетьманський край

Василь Чепурний про Антона Чехова

З Василем Чепурним я знайомий заочно вже десять років.

 У червні 2003-го року, вирвавшись з роботи на шість днів, разом з моїм товаришем, теж російським українцем Іваном Басенком (він веде свій родовід із Сірого Клину), ми махнули нашвидку на Україну.

Побувавши кілька днів у Києві, вирішили відвідати на останнє Чернігів, давню столицю Сіверського краю, адже ні я, ні Іван, ніколи там не були. Діставшись електричкою до Ніжина, ввечері того самого дня були вже в Чернігові, і покидавши речі у старенькому готелі, побігли по старожитнім місцям, адже часу на все про все залишалося дуже мало – лише до ранку наступного дня. Але ми встигли побувати і на Валу, в церквах старинного Дитинця, і в Троїцько-Іллінському монастирю та біля Антонієвих печер, схилили голови на могилі Михайла Коцюбинського, а з ранку відвідали й службу Божу у П’ятницькій церкві (бо була Трійця).

Та настав час повертатися додому, в Росію. На залізничному вокзалі підійшли до лотка з газетами. Вся преса була російськомовна, з крикливими претензійними заголовками, що розраховані на самий вишуканий міщанський смак. На цьому кричущому тлі різко виділялася скромна ошатна газетка, єдина українська в цьому чужомовному різномаїтті, і називалася вона «Сіверщина». Певна річ, що саме її ми і купили, і мені здалося, що продавець газет, інтелігентного вигляду дідусь, з повагою подивився нам у очі, як справжнім знавцям вишуканого товару серед безлічі непотрібних дрібниць.

З цієї газети я і довідався вперше про Василя Чепурного, її засновника і головного редактора, голову обласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. А через кілька років уже і пан Василь знав про мене. З 2007-го року на шпальтах «Сіверщини» та її інтернет-сторінках з’являлися мої розвідки про рідну Стародубщину, тут побачила світ і моя перша праця на цю тему. В моїй бібліотеці зберігається книжка пана Василя з дарчим написом: «Стародубцю – від сіверянина. Ігорю Роздобудьку від автора з пошаною. Слава Україні! В. Чепурний. Лютий 2011 р. Б.».

Згодом у «Сіверщини» з’явилися і послідовники. На весь інтернет-простір пролунав з Чернігівщини український голос «Високого Валу», а тепер у місті і області народився новий цікавий україномовний проект – «Північний Вектор». Українську хвилю в найпівнічнішій області незалежної України тепер не спинити. Але не забудемо, що розпочиналося все на початку 90-х років саме з «Сіверщини» під керівництвом Василя Чепурного. Довгі роки залишалось видання в авангарді українського руху Сіверського краю. Здається, що жодна подія з культурного життя країни не зосталася поза увагою цієї чернігівської газети. Долучилася вона і до дискусії щодо «українського Чехова». Про Чехова написала в своєму блозі член редколегії видання, місцевий краєзнавець Людмила Студьонова. Їй відповів Василь Чепурний. Вважаю, що відповідь пана Василя заслуговує на вашу увагу:

«Людмила Студьонова на своєму блозі показала не тільки захоплення Чеховим нашою Заньковецькою, але й намір письменника купити хутір біля Ніжина чи Бахмача. Та найбільшу увагу до Чехова спричинив, звісно, Віктор Янукович своєю уже крилатою фразою про «українського поета Чехова». Кажуть, Ганні Герман за це дуже влетіло. І не тільки морально...

Зрештою, сама вона намагалася виправдатися – прочитала уривок чеховського «Будиночку з мезоніном» і запевнила, що це – поезія у прозі. Та ж сама Г. Герман пояснила журналістам, що цілком Чехова можна назвати українцем ще й через те, що мати його була українкою, а сам в дитинстві говорив виключно українською мовою. Російську ж вивчив тільки в дорослому віці.

[тут маються на увазі слова Антона Чехова в розмові з Максимом Горьким та Лазаревським у 1902-му році на Білій дачі в Ялті, коли Чехов сказав: «Я настоящий малоросс, я в детстве не говорил иначе, как по-малороссийски»]

І це – правда. Дід Антона Чехова – таки Чех. Звали Ягор. Навіть Малая Совєтская енциклопедія 1931 року подає таку довідку. Тобто – таки Чех, а русифікаторська приставка -ов у прізвищі з’явилася згодом. Сам Антон Чехов листи з Сахаліну починав так: «Дорогі мої Чехи!». Баба його була «українкою з роду коноводів. Чоловіка свого боялася, називала на «ви», а поза очима «вони», ходила в українській свитці і в очіпку, була простодушна, наївно вірила в нечисту силу» – так пише С. Чехов у книзі «Вокруг Чехова», виданій у Москві 1960 року. Чим не традиційний портрет сільської українки?!

Зрештою, Таганрог – батьківщина А. Чехова, був до 1924 року українським містом у складі УНР та УССР. За переписом 1926 року українці в Таганрозі складали більше 34 відсотків, а в усій Таганрозькій окрузі – більше 70. У листі до Горького сам Антон Чехов писав: «Я хохол і тому дуже ледачий» (1898 рік), а в листі до видатного російського видавця Суворіна: «Як би я хотів мати пасіку! У мені все-таки говорить хохлацька кров» (1892 рік). До речі, навіть сучасний український стиліст, автор тлумачень правописних норм Олександр Пономарів (і мій університетський викладач, до речі) також родом з Таганрога. Українського Таганрога, що зараз належить Росії.

Проте для мене важливіше інше: українство так поставило справу повернення пам’яті, що навіть Янукович – людина далека від української культури, обмовився, як по Фройду. А його соратниця мусила говорити майже націоналістичні речі, такі тяжкі для регіонального вуха...

Та ще важливіше інше. Леонід Бородін і Віктор Астаф’єв – знакові постаті саме як виразники справді російської етнічної натури, не любили Чехова. Так як і багато видатних росіян-москалів не люблять і нашого Гоголя. Чому? Бо й один і другий класики російської літератури висміяли російську, москальську, етнічність». 

Думаю, багатьом з моїх читачів буде дивно, чому я так багато уваги приділяю представникам української інтелігенції з «провінційного» нібито Чернігова. Здається і праця моя про Донщину, а зовсім не про Чернігів… Але я переконаний – не тільки в Києві, а найголовніше саме в провінції вирішується подальша доля нашої держави, української України. І ми повинні як можна більше знати про скромних працівників, які там, на місцях, викладають підвалини нашого майбутнього національного дому. Василь Чепурний, мій старший товариш по спільній справі – один із них.